Гріхом, загибіллю, чи злом. -
Буде якраз моїм єством.
Фавст: Ти часткою себе назвав, а весь передо мною.
Мефістофель: Я чисту правду вам говорю
Звичайно, світ оцей дурний
Здається цілістю в одних лише людий.
Я частка тої частки, що була все колись.
Частина тої тьми, з котрої світ родивсь.
Зухвалий світ, що в матері пітьми
Забрати хоче почесть і простір. —
Але того не допустим ми.
Він на тілах зостанеться, повір!
Від тіл пливе і світить на тіла.
І кожне тіло хід його спиняє;
І довго це не потріває.
Не стане тіл, то й світла їх нема.
Фавст: Так це твій обовязок, ось для чого
Берешся ти маленьке руйнувать,
Бо більшого не зможеш ти нічого.
Мефістофель: Алеж бо й це не вийшло. Що й казать!
Нікчемне Дещо, цей незграбний світ.
Що в боротьбі з Нічим від давніх літ, —
Мені ніяк не піддається.
І непорушливим здається.
Ні труси, новіні, ні бурі ні огні
Не знищують ні моря ні землі! *
А клятих виплідків: людей, як і звірів
Я й досі ще не поборов.
Хоч скільки в землю з них зарив,
А всеж тече нова, жива і свіжа кров.
І так весь час. І як тут не здуріти?
З повітря, та з води, з землі.
З тепла і холоду, зі всього, що на світі.
Вилазять вічно паростки нові.
І як би я не мав хоч захисту в огні.
То щоб тоді робить зісталося мені?
Фавст: То ти одвічній творчій силі
На перешкоді, чорте, став;
Кулак холодний і безсилий
Даремно злісно ти стискав.
А ти б до иншого узявся,
Нащадку хаосу і тьми!
Мефістофель: Та я вже й сам опамятався;
Про це ще побалакаємо ми.
А зараз можна розпрощатись?
Фавст: Чого це в мене запитався ти?
Ми мали щастя тут пізнатись;
