Що дня кінця чумі благав.
І щож? — не виблагав нічого!
Подяка їх — для мене глум один.
О, як би ти хоч знав той жаль кровавнй!
Як мало батько мій і син
Є гідними такої слави!
Мій батько тихий, чесний чоловік,
Що над природою і всім, що так чудесно.
Хоч і по сьому, але завше чесно, —.
Даремно бився цілий вік;
В гурті замислених адептів,
У чорній кухні працював.
І після довгих там рецептів
Одно до другого зливав.
Був тут червоний лев і князь охочий,
Що в теплій купіллі на лілії женивсь,
Горіли у вогні на постелі дівочій,
Їх шлюб з одних світлиць до других виносивсь,
А там зявлялася помалу
Цариця молода в напитках трав;
Ось тут був лік; а хорі умірали,
А чи хто видужав, ніхтоб не роспитав.
Отак то ми на цих лугах та горах
За пільгою чортів вилічували хорих,
І тратили ще гірше від чуми.
Я сам — то тисячам давав цієї трути,
Вони погибли всі. І я тут мушу чути.
Як ще своїх катів вихвалюють вони.
Ваґнер: Чиж це вас має турбувати?
Для чесної людини вже доволі,
Коли вона з своєї волі,
Завдання батька зможе виповняти.
Як свого батька тільки поважаєш,
То мусиш сам його слідами йти;
А потім, як і сам знання придбаєш, —
Твій син дійде до вищої мети,
Фавст: Щасливий ти, як є надія в тебе,
У морі блудів правду віднайти.
Чого не знаєш, того власне й треба,
А що пізнав, не потребуєш ти.
Та годі нам оцю роскішну мить
Затроювать скорботніми думками!
Поглянь, вечірнє сонце вже горить
Над зеленю повитими хатками.
Вже хилиться, і день згасає в млі.
Нове життя чекає свого ранку.
Колиб я крила мав та від землі
