Та й то крізь телєскоп, отак, здалека,
То красномовність, друже, річ не легка.
Фавст: Без почуття його й не осягнути!
Словами, що не виплили з грудей
Ніхто не в стані зворухнути
Серця і душі всіх людей.
Сидіть! окрушини збірайте
З чужої мисочки в свою,
Холодний попіл роздувайте
Тай сподівайтеся огню!
Малпи та діти будуть подивляти!
Коли для того ваша голова.
А серця з серцем вам ніколи не зєднати,
Як не від серця ваші всі слова.
Ваґнер: А всеж промовці зазнають утіх!
Я це відчув, хоч сам позаду всіх.
Фавст: Ви чесного шукайте заробітку!
А бути сміхуном — вам рації нема.
Як маєте пізнання хоч крихітку,
Розмова плавно попливе й сама.
Як хочете сказати щось без жарту,
То за словами гнатися не варто.
Промови ваші з відлиском краси.
Що їх перед юрбою розвелисьте. —
То вітер в осени, без теплої роси,
Що шелестить і рве пожовкле листє.
Ваґнер: Ах. Боже мій! Мистецтво те без краю.
А в нас життя таке коротке!
Я все критично в думці розбіраю,
А почування в серці не солодке.
Як важко тільки засоби знайти,
Та до джерел добратися помалу, —
І ледві став на стежку до мети,
Приходить смерть — і все пропало!
Фавст: Не в перґаменті ті цілющі води,
Яких твій дух напитися бажа:
Ні в чім не знайдеш насолоди,
Коли її не дасть твоя душа.
Ваґнер: Ні, вибачте! А скільки в тому щастя,
Як дух часу пізнати нам удасться,
Як думали розумні в давній час, —
І порівнять, куди дійшло то в нас!
Фавст: О, так! Лиш що не до зірниць!
Мій друже! ті часи то хмара таємниць!
Минуле — книга вся під печатками.
Той дух часу, — ваш власний дух, якраз,
