дані таємниці її! Алеж бурливе стремління людського ума, що не хоче скоритись перед обличчам вічних таємниць, що не хоче вірити, а знати, відкидає віру, котра одна тільки моглаб його задоволити, як щось нижче, другорядне, непотрібне, і шукає далі; жертвує всім добром, що має, жертвує моральною чистотою, душевним супокоєм, жертвує своїм життям, а все шукає далі. — В середні віки вірили, а подекуди ще й досі вірять в те, що можна увійти в зносини з «нечистою силою», яка за ціну безсмертної душі може сповняти всі людські бажання. В звязку цим повіррям поширювались таємні «оккультні науки», як маґія, некромантія, астрольоґія, альхемія, пиромантія, теософія то-що, і розум людський, не вдовільнившись конкретними науками, які не могли дати йому ясної відповіді на всі його запитання, мимохіть хапався до цих тайних наук, щоб ввійти в контакт з силами надприродними і за їх допомогою дійти до повного пізнання всього. Богословська наука вимагала віри і через те рідко коли була в фаворі в учених мужів, які готові були пожертвувати своїм спасенням, безсмертною душею і вічною нагородою в небі, лиш тількиб втихомирити в собі ту жадобу знання. «Премудрий цар Соломон» говорить, що пізнання, досліджування умом всього того, що єсть — це важке заняття, яким покарав Господь невіруючих, тому, що «во многій мудрості много печалі і хто умножує пізнання, умножує й скорби». Преподобний патріарх Йов каже: «Навіщо дано чоловікові ум, коли Бог огорнув його незнанням? Навіщо дано людині світ, коли Бог окружив її тьмою?»
Історія знає дуже мало таких осіб, якими би народні повірря, перекази, казки та народня поезія зайнялись так дуже, як це було з чорнокнижником та архичарівником Фавстом. Наколиб одна тільки жадоба слави, або одне тільки бажання, заставити людей заговорити про себе, спонукало Фавста до чарівництва, то, треба признати, що свою мету осягнув від понад всякі свої сподівання. Ніхто, певне, за його життя не зміг би йому предсказати, що своїми походженнями, затіями та чарівництвами він дасть привід до найбільшого твору свого народу. Вже між його сучасниками ширились про нього всякі казки, повірря та перекази, а траґічна його смерть, що вповні відповідала його бурхливому життю, підняла їх до незвичайного зросту та поширення. Особа Фавста стала таким чином одною з тих збірних казкових постаттів, що притягували до себе всі історії та переживання, що були зовсім иншого походження і до того часу блукали в народі без певного місця й особи. «Тіль Ойлєншпіґель», «Аґасфер», «Шільдбірґер» і «Лялєнбірґер» — це зявища того самого роду. Їх в ті часи можна було всюди здибати. Фавст став типом ученої людини, яка ганялась за земними насолодами і мучилася однаково, як жадобою знання так і жадобою задовольнити свої тілесні пристрасти, і немаючи ніякого иншого виходу, мусіла відписати свою душу чортові, щоб той у всьому їй прислугував і знаходив средства та добрі нагоди до задоволення одної і другої жадоби. В Фавсті змішались всі перекази про инших осіб під спільним імям: Faustus Socinus, Johannes Sabellicus, Faustus minor, Fustus, винахідник друкарської штуки, і багато инших.
Історичний Фавст родився при кінці 15-го століття в Кнітлінґен кола Віртенберґу. Він був сином побожного селянина, вчився в Гайдельберґу і в Кракові, де студіював природознавство, яке й привело його до вченої маґії. Оскільки він відзначався знанням медицини, хемії та фізики, доказують вже хоч би його «чудеса», якими він вславився поміж сучасниками. Зрештою про це говорять всі його історики. Около рр. 1507–1536 почав він свою світову вандрівку, в якій дізнав чимало дивних пригод. Титул доктора приписав йому мабуть сам народ, (Spieß: «Doctor theologie»; він сам називає себе тут «doctor medecinae»). Подібно до вандрівних школярів він вештався всюди, перейшов всі німецькі землі і заходив далеко поза їх кордони. Місцями його діяльності називають: Ґельнгавзен, Вірцбурґ, Крайцнах (де він завдяки одному із своїх прихильників займав деякий час посаду шкільного інспектора), далі Венецію, Липськ, Ерфурт, Віттенберґ, Мавльбрунн, Базель, Прагу, Відень і т. д. Під крикливий
