Фавст: За мною, мила! Нумо! йдем!
Я потім обніму тебе з таким огнем!
А зараз прошу лиш тебе: ходи!
Маргарета (обертається до його): Та чи це ти?
Невжеж це справді ми?
Фавст: Таж я! Ходім!
Маргарета: Ти ланцюги розбив,
В обійми знов береш мене...
І як це ти не гидишся мене? —
Чи знаєш ти, кого освободив?
Фавст: Ходи! Рідшає вже пітьма.
Маргарета: Та-ж матінку струїла я сама,
Свою дитинку утопила я.
Вона моя,- вона й твоя...
Твоя... Це ти? А може й ні.
Дай руку мені! — Ні, це не в сні!
Твоя люба рука — така вохка?
Обітри її! То кров на ній
Чи може це здається лиш мені?
Ах, Боже! Що ти наробив!
Кого ти вбив?
Сховай свій меч! сховай!
Я прошу тебе!
Фавст: Минулого назад не завертай!
Не муч мене!
Маргарета: Ні, ні! Я так тебе не лишу!
Я зараз всі гроби тобі опишу.
Про них, мій коханку,
Подбай ще зранку.
Найкраще місце матінці моїй,
А братові зараз при ній,
А трохи з боку і мені,
Лиш не дуже в стороні!
Дитинку поклади мені на праву грудь.
І більш нічого! Чуєш? Не забудь
Як я тобі хилилася на груди,
О, що за щастячко було солодке!
Та вже його нема! воно таке коротке...
Та більш його не буде!
Ти наче відіпхнув мене від собе, любий.
А всеж таки це ти, і погляд добрий твій.
Фавст: Коли впізнала, то ходім мерщій!
Маргарета: Куди?
Фавст: На волю!
Маргарета: Як там могила є,
І смерть чатує, то підемо вдвох!
На вічний спокій звідсіля.
