Летіть зі мною легше хмар,
Де в квітах вся могила!
Орхестр (pianissimo): Проясняються з гори
Тумани, сині хмари;
Між листям граються вітри,
Розвіялись примари.
Фавст: В злиднях! В одчаї! Нещасна, довго отак тиня-
лась по землі, а тепер у вязниціі! Як душогубка якась,
в тюрмі, замкнута на страшні муки, вона, вродливе не-
винне сотворіння! До цього! до цього! дійшло! — О, ти
зрадливий, нікчемний Духу, і ти це все від мене ховав,
затаював! — Стій тепер, стій! Лупай своїми сатанівськими
очами зпід чортівських повік! Стій та муч мене своєю нес-
терпимою присутністю! В темниці! В невимовному горі!
Віддана злим духам і жорстокому людському осуду! А ти
мене тимчасом вколихуєш мерзенними розривками, хо-
ваєш переді мною її горювання і лишаєш її на безпомічну
загибіль!
Мефістофель: Та не першаж вона!
Фавст: Собако! Огидна тварюко! — Оберниж його, ве-
личній Духу! Оберни цього червяка назад в його собачу
машкару, як це він нераз в ночі любить переді мною со-
бакою ганятись, чіплятися до ніг безжурного мандрів-
ника і вішатись на плечі того, хто на нього спотикнувся.
Заверни його назад в його улюблену подобу, щоби він
повзав на животі в піску переді мною, щоби я міг копнуть
його ногою, розчавити його, окаянного! — Не першаж
вона! — О, горе! горе! Якого не зрозуміє ніяка людська
душа, що більше ніж одно єство впало на глибоке дно
цього нещастя, що перше не могло до чиста відпокутувати
провину всіх инших своїми передсмертними муками
в очах вічного Милосердя! Голова моя розпукується, роз-
ривається серце на думку про горе цієї одної; а ти бай-
дужно шкіриш зуби над загибіллю тисячів таких, як вона.
Мефістофель: І ось ми вже знову на гряниці свого до-
тепу, тут, де ваш людський розсудок тратить всяку на-
дію. Чогож ти братаєшся з нами, коли цієї межі ти не
в силі перескочити? Хочеш літати, а боїшся, що голова
твоя закрутиться? Хіба це ми тобі набивались, чи ти нам?
Фавст: Не кланцай на мене своїми пажерливими зубами!
Мені гидко від тебе! — Великий, величній Духу, ти, що
вважав мене за гідного побачити тебе, ти, що знаєш моє
