Як тільки покладу па черевце пявок,
До духів буде він, як хочете, байдужий.
Чогож покинув ти ту дівчину вродливу,
Що так тобі співала до танку?
Фавст: Червону миш побачив я, тонку,
Що з уст її побігла серед співу.
Мефістофель: Ну, що таке? За це й покинув зараз?
Гаразд, що сіра миш тобі не показалась.
Хто би зважав на те в мить насолод щасливу?
Фавст: А потім бачив там...
Мефістофель: Що бачив ти?
Фавст: Та подивись хоч сам!
Красуня ходить там з поблідлими щоками.
Помалу, ледві рухається з місця.
Завязаними тупає ногами.
Мені здається, — придивися близче!
Таж це її! Таж Ґретхен це обличче.
Мефістофель: Лиши її! На неї не дивись!
Бездушний ідол це, хоч правда, чарівничий.
Не добре з ним здибатись! завернись!
Від погляду її холоне в жилах кров,
І станеш каменем, а потім, будь здоров!
Та про Медузу ти вже чув колись.
Фавст: І справді в неї мертві, бачу, очі,
Яких не затулила мамина рука.
Ті груди в Ґретхен я тулив що-ночі,
Солодким тілом тим впивався я що-дня.
Мефістофель: Цеж чарівниця, залиши! бо в неї
Хто з вас не бачить рисів дівчини своєї!
Фавст: О, що за втіха, що за болі!
Від неї я й очей віднять не маю волі.
Поглянь, на шиї білій, ніби сніг —
Шнурочок, мов червона ржа
Не ширше кантика ножа.
Мефістофель: Так, так, я й сам це спостеріг.
Бо голову вона і під пахою носить.
Бо їй колись Перзей головку втяв.
Дурниці! Краще б танцювати став;
Ходім на той горбок, кози тобі вже досить.
Тут весело, цей сад — віденський Пратер.
Як хто мене не зчарував, мабуть.
Я справді бачу тут театер.
Що це таке?
Сервібіліс: Та зараз знов почнуть.
Це щось нове, остання пєса із сімох вистав.
