Солодких розмов
Чи ще дождусь?.
Чи поцілуюсь,
Та обнімусь?
На серці тягар,
Мій спокій зник;
Його вже не знайду
Ніде, во-вік.
За ним так тужить
Душа моя,
Його обняти
Так прагну я.
Зацілувалаб
Огнем палким
І в поцілунках
Померла з ним.
Маргарета: Дай слово, Гайнріх!
Фавст: Все, що можу!
Маргарета: Скажи, яка реліґія твоя?
Ти добрий, так, це знаю я, -
Та, певне, ти вже кинув віру Божу? -
Фавст: Навіщо це, дитинко? Тиж моя любов,
За тебе яб віддав і тіло й кров;
Я в тебе не беру ні церкви ані неба.
Маргарета: Не гарно це, бо вірувати треба.
Фавст: Треба?
Маргарета: Ах, як би я могла знайти для тебе слів!
Ти не шануєш і святих дарів?
Фавст: Шаную їх.
Маргарета: Але їх не приймаєш.
До сповіди ходить бажання ти не маєш...
А віруєш ти в Бога?
Фавст: Кохання, хто би міг сказати,
Я вірую в Бога?
Ти можеш мудрих чи попів спитати,
Їх відповідь на запити твої
Здається глум, а більш нічого.
Маргареда: То ти не віруєш, ні?
Фавст: Красо моя, дай висказать мені!
Хтоб міг його назвати
І хто би міг признати:
Я вірую в Його?