Фавст: Ти всього дав мені, великий Духу,
Про що прохав я. Не даремно ти
Мені в огні одкрив своє обличча.
Природу дивну в царство дав мені,
Дав силу відчувать і розуміть її;
Я в ній не гість, що з подивом стоїть,
Ні, я в глибінь грудей її заглянув,
Як в серце свого друга дорогого.
Ти показав мені живучий світ істот,
Навчив мене братами називати
Кущі і воду, вітер і повітря.
А як по лісі буря грюкотить,
А велитень-сосна сусідні гильки ломить,
І бє сусідні пні, як падає сама, —
Як глухо гай з її падінням стогне, —
То ти ведеш мене в печеру певну, де
Я бачу сам себе; і в грудях ти моїх
Показуєш глибокі дивні дива.
Як зійде ясний місяць в тишині
Спокійний, сумовитий наді мною, —
Навколо мене, зпоза скель, дерев
Виходять срібні постаті колишні,
І заспокоюють бажання всіх чудес.
Що совершенства між людьми нема,
Я це тепер відчув. Ти дав до тої втіхи, —
Що до богів мене несе все ближче, —
Товариша мені; без нього я тепер
Не обійдусь; хоч він холодний і зухвалий
В моїх очах принижує мене,
Що подихом своїм твої дари змітає,
У грудях він моїх роздмухує що-дня
До образа чарівного шалений пал.
Я в пристрастях бажаю насолод,
А в насолодах пристрасти я прагну.
Що може вас цікавити в цій хащі?
Не кепсько цього спробувати раз,
А потім знов за щось нове та краще!
Фавст: То ти би міг щось кращого знайти.
Ніж тут мені сьогодні заваджати!
Мефістофель: Ну, ну! Мені не важко відійти,
Не потрібуєш цього ще й казати
