Мефістофель: Жаль мені!
Я зрозумів одно, — які ласкаві ви! (Проходять.)
Фавст: Так ти мене, мій янголе, пізнала,
Як тільки в сад я увійшов, в туж мить?
Маргарета: А виж не бачили? Я погляд свій ховала.
Фавст: Чи зможеш ти мені нечемність ту простить.
З якою я пристав тоді зухвало;
Як ти недавно з храму вихожала.
Маргарета: Та я й не стямилась. Це в мене перший раз.
Ніхтоб не міг про мене щось сказати злого.
Ах, думаю, він щось знайшов в мені такого
Нечемного, негарного в той час,
Бо певне так собі не міг би він посміти
До дівчини без цього приступити.
Я лиш одного в серці не збагнула,
Чого воно змінилося в той час.
На себе я тоді така сердита була,
А не могла щось сердитись на вас.
Фавст: Кохана!
Маргарета: Залишіть! (Зриває айстру і обриває з неї пелюстки.)
Фавст: Це що? Віночок з їх:
Маргарета: О ні! Це забавка.
Фавст: Яка?
Маргарета: Підіть! Для вас це сміх. (Зриває пелюстки і шепоче.)
Фавст: Що ти шепочеш там?
Маргарета (тихцем): Кохає — ні. Кохає — ні!
Фавст: Мій раю! Ну, скажи мені!
Маргарета (продовжує): Кохає — ні, кохає — ні —
(Зриваючи останню пелюстку з втіхою.) Кохає він!
Фавст: О, так, дитинко, слово пелюстків
Хай буде вироком богів! Кохає він тебе!
Ти знаєш правду щирих слів? Кохає він тебе! (Бере її за обидві руці.)
Маргарета: Я вся тремчу!
Фавст: Ти не жахайсь! Хай погляд мій
Хай утиск рук моїх тобі про все розкаже,
Для чого й слів нема.
Віддайся вся коханню; в чарах мрій
Відчуєш вічне щастя ти сама,
Кохання — вік. Кінець був би одчай...
О ні! нема кінця! нема «прощай»!
Кохання — вічний рай.
Маргарета (стискає йому руки, виривається і відбігає. Він стоїть
одну хвилинку в задумі, а потім йде за нею).
Марта (приходить): Запала ніч!
