Всі подорожні звикли вже до того.
Влюблятися з одної доброти.
Яж знаю: для бувалого такого
В моїх словах розради не знайти.
Фавст: Один твій погляд, слово з уст твоїх
Мені миліш від мудрощів земних. (Цілує її в руку.)
Маргарета: Та щож це ви? Ще й руку цілувать мою!
Вона шорстка, неделікатна.
Чого я тільки дома не роблю!
Бо мама дуже акуратна! (Проходять.)
Марта: Ви, пане, так і їздите весь час?
Мефістофель: Цеж наше ремество! Нічого не подієш!
Хоч де в якому місті жаль бере нераз,
Та щож, коли зістатися не смієш!
Марта: Ну, з молоду ще хочеться нераз
По світові широкому тинятись, —
А як настане прикрий час.
То як тоді одним над гробом нахилятись?
Не дуже це приємно вже для вас.
Мефістофель: О, з жахом я це все передбачаю!
Марта: А я для вас вас пораду добру маю. (Проходять.)
Маргарета: Так! — геть з очей, а з серця тогож дня!
Ви вже навчились обходитись гречно,
Знайомств у вас багато, безперечно... ,
Та й розумніщіж ви ніж я.
Фавст: Кохана! вір, що розум і знання,
По більшій часті пиха лиш одна.
Маргарета: Як?
Фавст: Ах, та чомуж невинність, простота
Не знають, як святе те імя.
Покора, скромність — ці дари між нас
Природа щедро розділяє всюди.
Маргарета: Як би про мене ви подумали хоч раз!
Мені ця мить нераз пригадуватись буде.
Фавст: Частенько ти одна?
Маргарета: Великого хазяйства в нас нема,
А всеж таки робота в нім трудна.
В нас служниці нема, а я сама
Що дня працюю коло печі,
Плету, то шию, то мету, від ранку на ногах;
Моя матуся в кождій речі
Така вже акуратна, страх!
Не так і бідно в нас при тім,
І кращий, ніж у других, наш пожиток;
Мій батько залишив чималий маєток,
За містом є в нас і садок і дім.
