А в них, на жаль, веселого немає.
Ваш муж умер і вас поздоровляє!
Марта: Умер? Мій муж? Надія вся моя!
Ох, лишенько! Якаж нещасна я! (Плаче.)
Маргарета: Та не вдавайтесь в тугу, панічно моя!
Мефістофель: Послухайте — історія сумна.
Маргарета: Та краще вже нікого не кохати,
Аніж отак до смерти смуткувати.
Мефістофель: Немає сліз без втіх, як і добра без злого.
Марта: Скажіть, який кінець його життя?
Мефістофель: У Падуї, в Антонія святого
Лежить він; там земля свята,
І там він має гріб глибокий...
Святий та тихий вічний спокій.
Марта: А більш не передав нічого він мені?
Мефістофель: Одно важне прохання передати мушу;
Відправте триста панахид за грішну душу!
А зрештою, у мене тут порожні кишені.
Марта: Як? Ні дарунку, ні гроша?
Що мав кождий тут челядник,
На памятку, на дні свого мішка,
І краще в жебри йде...
Мефістофель: Мене за вас болить душа.
Але ваш муж не був і марнотратник.
Він за гріхи зносив до Бога каяття,
Та все оплакував талан свого життя.
Маргарета: Ох, нещасливе все людське буття!
За його я вже піду помолитись.
Мефістофель: Та вам пора хоч зараз одружитись,
Таке прекрасне ви дитя.
Маргарета: Ах, ні! для цього ще не час!
Мефістофель: Коли не муж, так любчик єсть у вас:
Бо справді щастя вже небесне —
В обійми взять таке єство чудесне.
Маргарета: Та звичаю такого в нас нема.
Мефістофель: Звичай, чи ні; а правда річ сама.
Марта: Розказуйтеж тепер!
Мефістофель: Я був при йому, як його знайомий.
А він лежав не то в гнилій соломі,
Не то в смітті; та він по християнськи вмер.
Я, каже сам ненавиджу себе!
Я ремество лишив у власнім домі,
Без мене десь горює жінка мила...
Ах, згадка мучить так мене!
Хоч би вона мені ще за життя простила!
