— 87 —
Хоч добре й з тим, та з цим ще краще.
Говорять люде, що вродлива я,
Але в людей ми тільки жалю гідні!
Всі злота ждуть,
І всі біжуть
За злотом. Ах, ми бідні!
|
ГУЛЯННЯ.
Фавст в задумі проходжується. До його підходить Мефістофель.
Мефістофель: На прокляту любов! На всю пекельную
стихію!
Я би прокляв ще гірш, але на жаль не вмію!
Фавст: Та що? Чого ти так завзявся?
Чого так міцно зуби ти стиснув?
Мефістофель: Я тут би зараз чортови віддався,
Колиб я чортом сам не був!
Фавст: А з глузду ти не зсунувся, мій друже?
Чиж до лиця тобі так біситися дуже?
Мефістофель: Тиж поміркуй! ту скриньку повну скарбів,
Що була в Ґретхен, піп загарбав. —
Як ненці це дійшло до вух,
Вона зжахнулася спокус гріховних: —
А в тої жінки гострий нюх,
Що-дня щось шепче в молитовник,
І кожну річ вона сто раз на день обнюха,
Чи то свята вона, чи то від злого духа;
А що до скриньки, — заряз відгадала,
Що в ній святого дуже мало.
Дитинко! — скрикнула вона —
Чуже добро підкинув сатана!
Ми Божій Матері ного віднесемо,
То з неба може й манни діждемо.
А Ґретхен десь подумала, віддувши губи:
Дарованим коням не дивляться ще в зуби.
Невже ж це справді тому гріх,
Хто скриньку цю подарувати міг?
А мати до попа в туж ніч.
А він довідавшись, як була річ,
Коли його в долонях засвербіло.
Говорить їм: це дуже гарне діло!
Блажен, хто соблазнь переможе!
А в церкви черево хороше,
Вже скільки тих земель воно пожерло,
А всеж його ще й досі не розперло.
|
