дорогою. На мосту над річкою стояла юрба гульвіс і з зацікавленням дивилася на річку, де плили якісь шматки темнобурої піни. Над баштою й будинком парляменту розгорнулася найспокійніша блакить неба, позолочена проміннями заходу сонця, з довгими поперечними смугами пурпурових хмар. У натовпі пронісся гомін про мертве тіло в річці. Якийсь чоловік (рядовий запасу, як сказав він братові) говорив, що він бачив на заході відблиски геліографа.
На Велінґтон-Стріті мій брат зустрів двох здоровенних хлопців, що, мов несамовиті, вилетіли з друкарні на Фліт-Стріті, навантажені свіжими відбитками газет і крикливими плякатами. „Жахна катастрофа. Страшне нещастя!“ — кричали вони в два голоси, біжучи Велінґтонською вулицею наввипередки. „Бійка у Вейбріджу! Повне описання! Марсіян відбито! Лондон в небезпеці!“
З мого брата здерли аж три пенси за примірник цієї газети.
Тільки тепер він збагнув велетенську могутність тих страшних чудовиськ. Він узнав, що це не проста жменька маленьких лантухуватих створінь, а велетенські й могутні розуми, які вміли керувати складними механічними апаратами; вони могли рухатися надзвичайно прудко й били своїх ворогів з такою силою, що проти них не могли триматися найдужчі наші гармати.
Про них говорилося, що це, „схожі на велетенських павуків, машини, заввишки у сто футів, що можуть посуватися так швидко, як найпрудкіший потяг, та що стріляють надзвичайно гарячими проміннями“. В усіх місцевостях навколо Горсельського вигону, а особливо в околицях Лондону та Вокінґу були розташовані замасковані батареї з польових гармат; п'ять бойових машин марсіян були посунули в бік Темзи; одну з них завдяки щасливому випадкові розбито гарматою. Всі ж інші лишилися цілі, бо набої не влучали, і марсіяни в один мент знищили
