почувалося якесь занепокоїння. Якийсь добродій у білій з блакитними смужками сорочці забалакав з моїм братом і розповів йому купу дивовижних новин.
— Цілі натовпи людей біжать на Кінґстон, хто пішки, хто на конях, з сундуками, валізками та іншим хатнім добром, — оповідав він. — Всі вони йдуть з Мовлсею, Вейбріджу й Волтону. Вони розповідають, що десь коло Чертсі чутно гарматні постріли, навіть з важких гармат; кінні салдати наказували всім мешканцям тікати, бо наступають марсіяни. Ми самі чули гарматну стрілянину зі станції Гамптон Конт, але думали, що то був грім. Що за чортовиння! Що все оце значить? Невже ж марсіяни спромоглися вилізти з ями?! Га, що ви думаєте?
Брат не міг нічого йому сказати. Скоро він помітив, що якась неясна тривога почала поширюватися на всіх пасажирів підземних залізниць, і всі недільні екскурсанти почали в незвичайно ранній час вертатися з усіх Південно-Західніх ліній — із Барнзу, Вімбелдону, Річмондського парку, Кю і т. д. Але жадна людина нічого не могла сказати, крім непевних чуток. Кожний, що мав якесь діло на залізниці, здавалося, був чимось роздратований.
Коло п'ятої години весь натовп, що скупчився біля станції, був надзвичайно схвильований, коли довідався, що відкрилась та залізниця, яка лежить між Південно-Західньою й Південно-Східньою станціями: майже ніколи не працювала, а тепер по ній повезли цілий ряд вагонів, навантажених гарматами й набитих повно салдатами. Гармати везли з Вулвіча й Чатаму до Кінґстону. Салдати жартували з публікою. „Вас там живцем з'їдять!“, „Ми їдемо втихомирювати звірів!“ і т. ін. Трохи згодом на станцію прибула поліція й почала розгонити натовп з плятформи. Отже й моєму братові довелося піти зі станції на вулицю.
По церквах дзвонили на вечірню. Відділ жінок Армії Порятунку з релігійними співами пройшов Ватерловською
