людей у Лондоні нічого не чули про марсіян аж до самого ранку понеділка, коли розпочалася паніка. Та й ті, що чули, довго ламали собі голови, щоб уторопати щонебудь із туманних телеграм недільних газет. Більшість же лондонців зовсім не читає недільних газет.
Але почуття особистої безпечности так глибоко вкорінилося в природу мешканців Лондону, до того ще й газети так привчили їх до всяких сенсаційних новин, що всі без жадного страху за власне життя могли читати: „Коло сьомої години вчора вночі марсіяни вилізли із циліндру і, заховавшись під панцер з метальових щитів, кинулися на станцію Вокінґ і знищили її до щенту разом із сусідніми домами та вирізали цілий батальйон Кардіґанського полку. Подробиці невідомі. Виявилося, що кулемети Максим цілком непридатні в боротьбі з ними, а польові гармати вони знищили відразу. До Чертсі послано кінноту попередити мешканців. Здається, що марсіяни поволі посуваються на Чертсі й Віндзор. У Вест-Сереї панує велика тривога, і для того, щоб затримати наступ марсіян на Лондон, там копають окопи“.
Так писалося про події в the Sunday Sun, а одна, вельми дотепне написана й прудка на висновки стаття в the Referee порівнювала наш стан до стану мешканців села, де несподівано розбіглися дикі звірі, випущені на волю із звіринця.
В Лондоні не було жадної людини, що знала б, як озброєні марсіяни; всі були переконані, що ці чудовиська повинні бути страшенно неповерткі: „Повзають, мов черепахи“, „над силу пересуваються з місця на місце“ — такі вирази можна було найти майже в кожній газеті. Жадна з телеграм не могла бути написана від тих, хто на власні очі бачив наступ марсіян. В міру одержання нових звісток недільні газети випускали спеціяльні додатки, а деякі навіть незалежно від цього. Але справді — вони нічого не могли сказати до самого кінця дня, поки влада
