це сталося тому, що горіли ліси і дерева, можливо, падали впоперек телеграфних дротів; поза тим людність Лондону не мала жадних вістей про події ночі, коли я їздив до Ледергеду й назад.
Брат не турбувався про нас, знаючи з газет, що циліндер упав більш як дві милі від нашого будинку. Він проте хотів поїхати до нас того ж вечора, щоб і собі побачити марсіян, перше ніж їх знищать (так він потім говорив). Біля четвертої години вечора він надав мені телеграму, якій не пощастило дійти до мене, і просидів вечір у музичному клюбі.
В Лондоні була гроза в ніч із суботи на неділю, і брат мій доїхав до Ватерлоо вже візником. На плятформі залізничого двірця, відкіля звичайно від'їздять нічні потяги, він після довгого чекання довідався, що на залізниці щось трапилося й потяги не доходять до Вокінґу. Що саме трапилося — він не міг довідатись, бо залізнодорожна адміністрація в той час ще сама не знала, що сталося.
На станції не було помітно якогось особливого хвилювання. Дирекція не могла нічого іншого уявити, крім того, що десь між Байфлітом і Вокінзьким узлом потяг зійшов з рейок, і була заклопотана складанням нового розпису вечірніх дачних потягів, що звичайно йдуть трохи кружним шляхом через Вокінґ на Верджінію, Вотер, або на Гілфорд. Вони діяльно клопоталися про зміну напряму подорожі Савтемптонської й Портсмутської недільної ліги екскурсій. Якийсь газетний репортер, прийнявши мого брата за начальника руху, на якого він був трохи схожий, зупинив його й почав допитуватись. Крім залізничої адміністрації, мало хто зв'язував події з марсіянами.
В одному з повідомлень про суботні події я прочитав, що в неділю рано „по всьому Лондону, мов електрична іскра, промайнула звістка з Вокінгу“. В суті ніщо ані трохи не виправдувало такого сильного виразу. Багато
