Мій молодший брат був у Лондоні, коли в Вокінзі впав перший циліндер з марсіянами. Він був на медичному факультеті й готувався до іспитів. Про марсіян він не чув до самого ранку суботи. Ранішні суботні газети вмістили, крім довгих додаткових статтей про Марс, про життя на планетах і т. ін., ще коротеньку, складену дуже неясно телеграму, що найбільше вражала своєю стислістю.
„Марсіяни, злякавшись натовпу, що наближався до них, убили кілька душ людей із скорострільної гармати“ — говорилося в телеграмі; кінчалася телеграма такими словами: „Не вважаючи на свою могутність, марсіяни проте досі не виходили з тої ями, куди впали, та, певно, і не зможуть вийти. Це походить, мабуть, від того, що сила тяжіння більша на Землі“. На останньому тексті автори передовиць зупинялися найдовше і дуже тим тішилися.
Звичайно, всіх студентів підготовчих курсів біології, куди ходив тоді мій брат, вельми зацікавила телеграма, але на улицях не було ніяких ознак незвичайного зворушення. В вечірніх газетах з'явились на першій сторінці деякі нові звістки. До Горсельського вигону підходить усе нове військо, горять соснові ліси між Вокінґом та Вейбріджем — от і все, що вони могли покищо написати. Потім коло восьмої години вечора „St. Jamess Gazette“ в екстренім випуску подала до відома голий факт про те, що телеграф і всякі звістки пірвано. Всі думали, що
