І знов замовк, уткнувшись підборіддям у коліна.
Далі знов заговорив:
— Праця, недільні школи — все загинуло. — І він махнув рукою. — Що ми зробили, чим провинився Вейбрідж? Все, що ми зробили — знищено до щенту. А церква? Ще й трьох років нема, як ми перебудували її наново. Зруйнована, зметена з лиця землі! За віщо?
Нова павза, потім знову безладна мова, наче божевільний.
— Дим цієї пожежі буде зніматися до неба во віки й віки! — вже майже несамовито вигукував він.
Очі йому блискотіли, а худорлявим пальцем він показував у напрямку до Вейбріджу.
В цю хвилину я почав розуміти, хто передо мною. Страшна трагедія, що налетіла, мов буря, на нього — бо він певно був один із утікачів з Вейбріджу — мало не позбавила його розуму.
— Ми далеко від Сенбері? — спитав я його байдужим голосом.
— Що нам робити? — говорив він далі, не слухаючи мене. — Чи вони, ці страхіття, усюди? Чи всю Землю віддано в їх владу?
— Далеко до Сенбері?
— Ще сьогодні вранці я відправляв службу в нашій церкві.
— Після того багато чого змінилося, — сказав я. — Не слід губити голови; ще є надія.
— Надія?..
— Так, є велика надія, не вважаючи на цю руїну.
Я почав з'ясовувати йому мій погляд. Спершу він слухав, але далі всякий інтерес зник із його обличчя, а його очі набрали знову закам'янілого, мертвого вигляду, і погляд знов почав блукати без ніякої мети навколо.
— Це все початок кінця, — сказав він, перебиваючи мене. — Кінець! Великий страшний день суду, коли люди
