жінку; не знаю, як це пояснити, але моє даремне бажання досягти Ледергеда страшенно мене дратувало.
Я не пам'ятаю як слід, як і коли прибув до мене вікарій, либонь я дрімав тоді. Я пригадую його сидячу постать, одягнену в сорочку, з вимазаними в сажу рукавами; його чисто виголене лице дивилося в той бік неба, де ще досі танцювали тремтячі іскри. Небо вкрите було перистими хмарами, трохи рожевими від заходу сонця.
Я сів. Він почув мій рух і хутко глянув на мене.
— Чи нема у вас води? — запитав я його відразу.
Він хитнув головою.
— Ви вже цілу годину просите води, — сказав він.
На хвилину ми замовкли й дивилися один на одного. Напевно йому я мусів здаватися за якусь чудернацьку особу: крім шкарпеток та штанів на мені не було жадної одежі, шкіра обпалена, лице й плечі почорніли від диму. Його лице зблідло від утоми, з невиразним підборіддям, кучеряве волосся, майже біле, спускалося на його низьке чоло; великі ясноблакитні очі тупо дивилися в далечінь. Говорив він — мов би рубав і все безглуздо в якось поглядав у бік мене.
— Що це таке? Що це все значить? — питав він.
Я пильно вдивлявся в нього й не відповідав йому. Він простяг свою тонку білу руку і заговорив майже із сльозами в голосі:
— Навіщо це все дозволяється? Який гріх ми вчинили? Сьогодня після ранішньої одправи я пішов прогулятися, щоб підготовитись до вечірні, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Содом і Гомора! Вся наша праця пішла марно, всі змагання… Хто вони — ці марсіяни?
— А ми хто такі? — ледве вимовив я.
Він обхопив руками коліна й знов обернувся до мене. З півхвилини він тупав і мовчки дивився на мене.
— Я пішов прогулятися, щоб підготовитися до служби й раптом — огонь… землетрус… смерть! — повторив він.
