можна було робити обпареними руками. Так помаленьку, щохвилини озираючись назад, що цілком зрозуміло, — я посувався за водою, в напрямі на Галіфорд і Волтон. Я тримався річки, бо гадав що коли б ці велетні вернулися, то вода дала б мені найкращу змогу врятуватися.
Разом зо мною текла й гаряча вода, що нагрілася від падіння марсіянської машини, і я довгий час, на протязі цілої милі, з-за туману майже не бачив берегів. Один раз, правда, мені кинулася в вічі довга смуга чорних людських постатей, що тяглася від Вейбріджу. Галіфорд, певно, зовсім був залишений; деякі будинки неподалеку від річки були охоплені полум'ям.
Було якось чудно дивитися, як від спокійного спорожнілого міста, що завмерло під гарячим блакитним небом, підіймалися смуги диму та вогню й линули в височінь полудневої спеки. Ніколи за свого віку я ще не бачив пожежі без людської метушні. Трохи далі на березі палав і димів сухий очерет, а від нього тяглася смуга вогню; далі переходила вона по сінокосах і зникала в далині.
Я був такий знесилений подіями, що їх довелося мені пережити, а вода в річці була така гаряча, що я довго сидів непорушно в човні, поклавшись цілком на волю течії. Потім переляк знову опанував мене, і я почав гребти. Сонце припікало мені в спину. Та коли я з-за стрімкого берега побачив Волтонський міст, мій переляк під впливом зморености й пропасниці почав проходити, і я, пригнавши човна до Мідлесецького берега, кинувся на густу траву ледве живий. Тоді, мабуть, було вже коло четвертої або пятої години. Зараз же я схопився, пройшов, мабуть, з півмилі, не зустрінувши жадної живої душі, а потім знову ліг коло тину в тіні. Мені ніби пригадується, що я про щось докладно розповідав сам собі. Крім того, мене мучила спрага, і я гірко шкодував, що не напився більше води з річки. Цікаво, що я гнівався на свою
