Нічого не можна було бачити, крім рівних луків, корів, що байдуже паслися, та сріблястої лози, що непорушно спала, купаючись у теплих проміннях сонця.
— Салдати не пустять їх, — сказала з сумнівом жінка біля мене.
Якась імла піднялась над верхами дерев. Раптом далеко від річки ми побачили звій диму, що скакнув відразу в повітря й повиснув там, а слідом за тим вся земля під ногами здригнулася: важкий вибух розсунув повітря, розбивши кілька вікон в сусідньому будинкові, вразивши нас усіх.
— Тут вони, тут! — скрикнув чоловік у блакитній вовняній сорочці. — Ось там! Ви бачите? Онде!
Хутко один по одному — один, два, три, чотири заковані в залізо марсіянина з'явилися, — далеко, ген на тім боці, за тими деревцями поза луками, що простяглися аж до Чертсі; вони хутко сунули до річки. Вони видавались оддалеки за маленькі постаті під колпаком, що гнали наперед, зі швидкістю птахів ідучи круговими рухами, і, збільшуючись, вони наближалися.
Потім, посуваючись скісно до нас, вийшов п'ятий. Наближаючись, вони хутко виростали, а їхні панцерні тіла поблискували на сонці. Вони простували до гармат. Один із них ліворуч, цебто найдальший від нас, високо в повітрі тримав величезну скриню, — і жахний, як привід, тепловий промінь, що я його вже бачив у п'ятницю вночі, майнув над Чертсі і почав руйнувати місто.
Побачивши ці дивні, прудкі й страшні створіння, натовп уздовж берега, здавалось, відразу скам'янів від жаху. Не було вигуків, крику, панувало могильне мовчання. Далі якийсь невиразний топіт ніг і галас — і ну всі тікати од води. Мій сусіда був такий переляканий, що забув скинути з своїх плечей валізку, хутко обернувся, ледве не звалив мене з ніг, ударивши мене в плече ріжком свого вантажу. Якась жінка штовхнула мене рукою й кинулася
