устромивши безглуздий погляд кудись у далечінь поверх дерев соснового лісу.
У Вейбріджі ніхто не міг нам сказати, де був головний штаб: скрізь панувала така метушня, якої я ніколи раніш не бачив ні в одному місті. Карети, вози на кожному кроці, найдивовижніша мішанина фур і коней. Заможні мешканці міста, чоловіки в спортсменських костюмах, чепурно одягнені жінки — всі пакувалися; ті, кому нічого було робити, помагали іншим; діти страшенно верещали, задоволені новою розвагою. І над усім цим гармидером виразно розлягався дзвін хороброго вікарія, що правив свою ранню службу.
Ми з гармашем, сівши на підніжжя фонтану, гарненько поснідали тим сніданком, що встигли захопити з дому. Салдатські патрулі — вже не гусари, а одягнені в біле ґренадери — попереджали людей хутчіш вирушати або не гаючись ховатись по льохах, як тільки розпочнеться стрілянина з гармат. Переходячи через залізнодорожний міст, ми побачили на станції і навколо величезний натовп, який невпинно зростав щохвилі, а вся плятформа була вкрита горами скринь, кошиків і пакунків. Звичайний рух на залізницях спинився, щоб дати прохід для війська; згодом я чув, що там зчинилася страшенна дикунська боротьба, — на потягах, що їх було пізніше пущено для пасажирів.
Ми лишились у Вейбріджі до полудня, блукаючи по вулицях, поки не опинилися близько Шепертону, де зливаються ріки Вей і Темза. Частину часу ми витратили, допомагаючи двом старим жінкам упакувати на віз їхні речі. Вей вливається трьома гирлами; якраз саме в цьому місці можна було найняти човна, щоб переїхати на той бік. На шепертонському боці була гостиниця посеред зеленої луки, а далі маячила вище дерев дзвіниця Шепертонської церкви. Тут ми натрапили на схвильовану, галасливу юрбу втікачів.
