а ми самі похапливо хутко посувалися вперед і розмовляли пошепки, щохвилі озираючись назад. Раз чи два ми зупинилися й прислухалися.
Через деякий час, коли наблизились до дороги, ми почули тупотіння кінських копит, а згодом побачили крізь стовбури дерев трьох салдатів на конях, що помалу їхали в напрямі Вокінґу. Ми гукнули їм, вони зупинилися й чекали, поки ми поспішали до них. Це був ляйтенант із двома салдатами восьмого гусарського полку; вони везли з собою якесь приладдя на високій підставці (це був геліоґраф, як пояснив мені мій гармаш).
— Ви перші люди, що ми зустрічаємо сьогодні по тій дорозі, — сказав ляйтенант. — Що у вас діється?
На обличчі й у голосі його помітно було занепокоєння. Салдати позад його прислухалися з широко відвертими очима. Мій товариш у нещасті, гармаш, перескочив через рів на дорогу й віддав честь.
— Гармати, сер, цієї ночі знищено. Я ховаюся. Хочу дістатися своєї батареї. Через півмилі звідси, коли поїдете цією дорогою, ви можете побачити марсіян, — я так гадаю.
— А до кого вони подібні, ці чорти? — запитав ляйтенант.
— Велетні, з ніг до голови заковані в залізо, сер! Сто футів заввишки! На трьох ногах, а тіло, блискуче, мов алюміній, має здоровенну голову під покришкою, сер!
— Ну! — сказав ляйтенант. — Що за нісенітниці плетеш!
— Ви побачите, сер, самі. Вони носять при собі таку скриню, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.
— З рушниці, хочеш сказати?
— Ні, сер! — І гармаш почав хутко розповідати про теплові проміння. На половині оповідання ляйтенант перепинив його і глянув на мене. Я все ще стояв на тому самому місці збоку.
— А ви бачили це? — спитав він мене.
— То все чиста правда, — сказав я.
