стала долина попелу. Огню вже не було. Там, де гуділо полум'я, тепер тяглися смуги диму; але велика сила розтрощених, зруйнованих, обшарпаних будинків, поламаних і почорнілих дерев, що ховалися в темряві ночі, тепер при світлі суворого ранку, повиходили й стояли жахні й страшні, як привиди. Та все ж таки деякі речі то тут, то там мали щастя врятуватися: ось білий залізнодорожний семафор, а там частина зеленого будинку, що стояв білий і свіжий серед загальної руїни. Ніколи ще до цього часу в людській історії війна не робила такого немилосердного і загального винищування, як тепер. А три метальові велетні стояли в далечині коло ям і виблискували при світлі почервонілого сходу; їх покришки поверталися кругом, ніби оглядаючи зроблену ними пустелю. Мені здавалося, що яма була поширена, і знов, як і раніше, час-від-часу клуби яскраво-зеленого диму летіли до ясного неба, назустріч ранкові, що надходив зі сходу, — піднімались, крутились вихорем, розбивалися й зникали.
В далечині коло Кобгему стояли вогняні стовпи. Від першого дотику дня вони перетворилися в стовпи кривавого диму.
