гусарів наспів до нашого дому. Він переходив від хати до хати й попереджав, щоб залишали помешкання й тікали.
Він проходив поуз мій дім, коли я, навантажений своїм скарбом, зав'язаним у настільник, виходив парадним ходом на вулицю.
— Що нового? — гукнув я до нього…
Він оглянувся, подивився якимсь диким поглядом, пробелькотав щось на зразок: „Виповзують, наче під якоюсь покришкою з блюда“, — і побіг до воріт дому, що стояв на самій верховині гори. Раптом хмара чорного диму розіслалася впоперек дороги й сховала його на хвилину. Я кинувся до дверей свого сусіди й затарабанив, щоб упевнитись, — це я вже знав і раніше, — що його жінка разом із ним виїхала до Лондону й замкнула двері на ключ. Потім я ще раз, виконуючи обіцянку наймичці — захопити її скриньку, пішов нагору, витяг її звідти й прив'язав на візку поруч з нею і, схопивши віжки в свої руки, стрибнув на візок поруч своєї жінки. В один мент ми вихопилися з диму та гамору й покотили вниз по протилежному узбіччю Мейборського пагорка просто до старого Вокінґу.
Перед нами постелився осяяний сонцем краєвид, жовті поля пшениці, а далі Мейборський заїзд з його вивіскою. Спереду їхав однокінний возик нашого доктора. З'їхавши з гори, я оглянувся назад. Стовпи чорного диму вибухали й мішалися з хвилями червоного вогню та скакали в височінь спокійного повітря і позад себе кидали темні тіні, що чорними плямами розсипалися на схід на зеленім верховітті дерев. Дим розходився тепер далеко на схід до Байфлітського лісу й на захід до Вокінґу. По всьому шляху видко було юрби людей, що бігли нам назустріч. В цю хвилину можна було почути, хоч і слабеньке, але, завдяки гарячому й спокійному повітрю, досить виразне торохтіння кулемета, а потім, після хвилевої мовчанки, безперервне тріскотіння рушниць.
