глухий гук пострілу, а потім розлягся гук грімкої стрілянини. Раптом після цього, близько від нас, так шалено грюкнуло, що аж земля під нами затремтіла. Вибігши на майдан, я побачив, як вершки дерев біля Орієнтального Коледжу запалали червоним полум'ям, змішаним із димом, а поруч башта маленької церковки повалилася додолу. Верх бані зник без сліду, а дахи коледжу мали вигляд, мов у нього стріляли із стотоннової гармати. Один із димарів нашого дому розвалився, мов від удару гарматного набою, і розсипався з грюком; по дахові полетіли шматки цегли; на грядці квітів під вікном мого кабінету насипалися купи уламків.
Я й жінка стояли мов приголомшені. Потім я зміркував, що раз коледж зруйновано, верх Мейберського сугорбу мусить бути теж відкритий для теплового променю марсіян.
Зрозумівши це, я зразу ж ухопив жінку за руку й виштовхнув її без жадних церемоній просто на шлях. Потім впіймав нашу служницю й випхав її також, сказавши, що сам піду на гору по її скриню, без чого вона ніяк не хотіла тікати.
— Ми ні в якому разі не можемо тут лишатися, — сказав я. Не встиг я ще цього сказати, як на вигоні знову розпочалася гарматна стрілянина.
— Але ж куди ми підемо? — спитала моя жінка з жахом.
Я замислився, збитий з пантелику. Потім пригадав, що її кузен живе в Ледергеді.
— У Ледергеді! — закричав я що було сили, намагаючись перекричати гуркіт гармат.
Вона глянула геть у долину, — скрізь перелякані люди вибігали із своїх хат.
— Як же ми дістанемось до Ледергеду? — запитала вона.
Я й собі глянув. Біля підгір'я я побачив загін гусар, що перебігали щодуху під залізничним мостом; троє
