— Підповзти під захистом і кинутись на них, та й годі, — сказав один.
— От сказав — під прикриттям! Який же може бути захист від цих теплових проміннів? Він однаково тебе спече, — сперечався другий.
— Ні, нам треба підступити якнайближче, а потім обкопатися.
— Хай їх вітром знесе, оті твої окопи! Ти завше із своїми окопами. Тобі, Сніпі, треба було родитися кротом.
— То в них, ви кажете, немає ніякої шиї? — запитав несподівано третій, маленький замислений чорнявий чоловік, посмоктуючи люльку.
Я повторив свій опис.
— Октопус, от як би я назвав їх. Говоріть краще про рибалок, що ловлять людей, про вояків, що б'ються з рибою, — закінчив він.
— Це не буде навіть убивство, як убити таких тварин, — сказав перший.
— Чому б не розстріляти гарматами цих потвор одразу й не скінчити з ними? — знов зауважив чорнявий салдат. — Ви й уявити не можете, що вони можуть натворити.
— Але де наші набої? — запитав перший. — Не можна гаяти часу. На мою думку, як розбити, то відразу.
Так вони сперечалися. Через якийсь час я залишив їх і пішов на станцію, щоб закупити стільки ранішніх газет, скільки можна було знайти.
Але я не буду втомлювати читача описанням того довгого ранку і ще довшого полудня. Я не встиг поглянути навіть на поле, — бо навіть башти Горсельської та Кобгемської церкви були в руках військової влади. Салдати, що до них я звертався з запитаннями, самі нічого не знали; офіцери були так таємничі, як і заклопотані. Я помітив, що люди в місті в присутності військової сили почували себе зовсім певно; тут же відь Маршала, власника тютюнової крамнички, я вперше довідався, що його син загинув
