як і ретельний садівник. Тоді ж він розповів мені про пожежу в сосновому борі, коло Байфліт-Ґолф-Лінкс.
— Кажуть, ніби там упав ще один такий самий благословенний дарунок неба, їх уже два. Але ж справді одного було б досить для нас. Вони всі коштуватимуть страховим товариствам не один порядний пенс, поки все це впорядкується.
З останніми словами він розсміявся з виглядом людини, що має найкращий настрій.
— Ліс і досі ще горить, — додав він, показуючи мені на пливучі хвилі імлистого диму. — Кілька днів їм буде гаряче ходити по землі, бо товстий ґрунт торфу та соснової глиці ще довго горітиме.
Потім раптом, ставши серйозний, додав: „Сердешний Оґілві“.
Після снідання я, замість того щоб працювати, рішив сходити на вигін. Під залізнодорожним мостом я натрапив на групу салдат, мабуть, саперів; це були люди в маленьких круглих кашкетах, у розстебнутих, брудних, червоних жакетках, з-під яких видно було сиві сорочки, в темних штанях і чоботях з довгими халявами. Вони сказали мені, що переходити через канал заборонено. Поглянувши вздовж дороги на міст, я побачив на мосту вартового, одного салдата Кардиґенського полку. Я поговорив трохи з салдатами і розповів їм про те, що я бачив марсіян за день перед цим. Ніхто з них не бачив марсіян, і всі вони мали дуже неясні поняття про них, а тому засипали мене питаннями. Салдати сказали, що вони не знають, хто велів послати сюди військо; на їхню думку це мало вийти від кінної ґвардії.
Прості сапери куди розвиненіші, ніж решта салдат, — вони не без знання із цікавою дотепністю обмірковували умови боротьби.
Я описав їм тепловий промінь і вони стали поміж себе обмірковувати засоби війни.
