Субота залишилася в моїй памяті як день непевности й хвилювань. До того ще, це був гарячий, душний і, як мені сказали, з швидким хитанням барометру день. Моя жінка встигла виспатись, але я спав мало і встав рано. Перед сніданком я пішов у свій сад, постояв, прислухався, але на вигоні нічого не було чути, крім жайворонка.
Молочар приїхав, як завше. Я почув торохтіння його візка й пішов до бокових воріт розпитати у нього про останні новини. Він сказав, що вночі марсіян оточено військом і скоро мали привезти гармати. Потім я з полекшенням почув знайомий гуркіт потягу, що пробіг у напрямі Вокінґу.
— Їх хочуть лишити в живих, коли це буде можна, — сказав мені молочар.
Я побачив свого сусіду, що працював у садку, перебалакав з ним хвилину, а потім пішов снідати. Це був звичайнісінький собі, як і завше, ранок. Мій сусіда був тої думки, що на протязі дня, за допомогою війська, марсіян або буде знищено або буде взято в полон.
— Яка шкода, що вони зробили себе такими неприступними. Було б дуже цікаво довідатись, як вони живуть на іншій плянеті; ми могли б дечого довідатись, — сказав він.
Він підійшов аж до дротяної загороди й простяг мені цілу жменю полуниць, бо він був так само щедра людина,
