вірного. Коли я побачив, як мертвенно зблідло її лице, я раптом зупинився.
— Вони можуть прийти й сюди, — говорила вона.
Я примусив її випити вина і всіма засобами намагався заспокоїти.
Я почав заспокоювати її й самого себе, переказуючи все, що колись Оґілві розповідав мені про неможливість для марсіян оселитися на Землі. Особливо я підкреслював питання про силу тяжіння. На поверхні Землі сила тяжіння втроє більша, ніж на Марсі, а сила м'язів його буде однакова.
Власне тіло його буде для нього самого справжній олов'яний тягар.
Це був, справді, загальний погляд.
Обидві газети — „Times“ і „Daily Telegraph“, наприклад, — ранком другого дня говорили те саме, що й я; вони так само, як і я, не добачували двох атмосферних чинників, що вкрай міняли всю справу. Як нам уже відомо, земна атмосфера має в собі далеко більше кисню, або куди менше азоту (бо це є те саме), ніж Марс. Могутній вплив цього лишку кисню на марсіян безперечно значною мірою мусив зрівноважити їхні тіла. Ставши важчі, вони завдяки лишку кисню на землі стали дужчі. А до того ще ми всі забуваємо той факт, що такі знавці механіки, як марсіяни, можуть дуже легко впоратися з такими дрібницями, як м'язеві напруження.
Але в той час я не обмірковував з усіх боків ці питання, а тому мої докази були непереможні проти завойовників. Зміцнивши свої сили їжею й вином, оточений звичним хатнім середовищем і примушений заспокоювати свою жінку, я сам поволі, непомітно для себе, підбадьорився й заспокоївся.
— Вони зробили дурницю, — додав я, покручуючи між пальцями чарку з-під вина. — Вони небезпечні лише тому, що самі перелякані на смерть. Можливо, що вони гадали
