— Що нового на вигоні? — запитав я.
Два чоловіки й одна жінка стояли біля брами.
— Що кажете? — перепитав один з них, обернувшись до мене.
— Що чути з вигону? — запитав я знову.
— Хіба ви оце не звідти йдете? — спитали вони своєю чергою.
— Народ, здається, зовсім подурів через той вигін. Що там таке скоїлося?
— А ви нічого не чули про людей з Марса? — спитав я. — Про створіння з Марса?
— Більше ніж досить, — сказала жінка з-під брами, — дякуємо вам! — І всі троє розсміялися.
Я був роздратований і почував себе дурнем. Намагався розповісти їм про те, що бачив, а виявилося, що не можу. Вони знову сміялися з моєї плутаної мови.
— Ви скоро почуєте більше, — сказав я й пішов додому.
Моя жінка, побачивши мене, перелякалася, — такий у мене був страшний вигляд. Я пішов до їдальні, сів і випив трохи вина. І коли трохи зібрався з думками, я розповів їй усе, що бачив. Поки я оповідав свою пригоду, ніхто не доторкнувся до холодного обіду, що вже був поданий на стіл.
— В цьому одно добре, — сказав я, щоб трохи розвіяти переляк, який викликало моє оповідання, — це те, що вони найнеповертніші тварини з усіх плазунів, яких я колинебудь бачив. Вони, можуть триматися своєї ями, вбивати тих, хто наблизиться до них, а вилізти з неї не можуть… Але, що за жахливі потвори!
— Перестань, любий, — сказала жінка, нахмуривши брови й поклавши свою руку на мою.
— Сердешний Оґілві! — сказав я. — Подумати тільки, що він тепер лежить там мертвий!
Добре, що хоч жінка вірить мені; вона ні на одну крихітку не знайшла в мойому оповіданні нічого неймо-
