Ніч раптом огорнула все навкруги, жахлива, ще досі незнана. Хвилясте поле здавалося тепер темне до чорноти; крім шляхів, що блідо сіріли під глибоко-блакитним небом ранньої ночі, навкруги було темно і якось несподівано порожньо. Зорі вгорі гуртувалися в купки, а на заході небо ще було ясне, бліде і аж зелено-блакитне. Маківки сосон і дахи Горселю гостро зачорніли проти згарища, що мерехтіло на заході. Марсіян з їхніми приладдями зовсім не було видко, за винятком тої тонкої щогли, на якій танцювало їхнє дзеркало. Окремі дерева й клаптики кущів де-не-де курилися й ледве блимали; лише охоплені вогнем будівлі біля станції Вокінґ кидали вгору, в нерухому тишу вечірнього повітря гострі списи полум'я.
Крім цього та страшного здивовання, нічого більше не сталося. Маленьку купку чорних постатей з білим прапором зметено з лиця землі, і вечірньої тиші, як мені здавалося, майже не порушено.
Я відразу почув свою самотність серед цього темного вигону, безпорадність і беззахисність. Мов цегла з даху, мене вдарив раптом безмежний жах. На превелику силу я відвернувся од ями і, плутаючись по траві, побіг що було сили. Це був панічний жах не тільки перед марсіянами, але й перед темрявою й мертвою тишою навколо. Я так згубив владу над собою, що, біжучи, я нишком плакав, мов мала дитина. Я тікав, боючись глянути назад.
Пам'ятаю, що в мені зародилося якесь надзвичайне переконання, що я був іграшка, і що зараз же, коли я вже був майже в безпечності, ця таємнича смерть, здавалося, хутко, мов промінь світла, стрибне за мною з тої ями і заб'є на місці.
