Сонце вже заходило, коли я вернувся на поле. Багато людей поспішало до Вокінґу, один чи два чоловіки йшли назад. Юрба біля ями збільшилася й стояла густою масою двісті-триста осіб, виділяючись на лимонно-жовтому небосхилі. Було чути кілька голосів і здавалося, що біля ями зчинилася якась метушня. Дивні картини промайнули в моїй голові. Наблизившись, я почув Стентів голос:
— Назад, назад!
Хлопчик пробіг повз мене.
— Воно рухається! — встиг він кинути, — відкручується, все відкручується!.. Мені це аж ніяк не подобається. Я йду додому.
Я пішов до натовпу. Там було справді не менше двохсот людей, що штовхалися й спиралися один на одного, а між ними дві чепурно одягнені пані борсалися не гірше за інших.
— Він падає в яму! — скрикнув хтось.
— Назад! — кричать знову голоси.
Натовп похитнувся, і я почав за допомогою ліктів пробивати собі дорогу.
Кожний, здавалося, був страшенно схвильований. Я чув особливий придушений звук із ями.
— Слухайте! — крикнув Оґілві, — поможіть мені стримати цих йолопів. Ми таки й досі не знаємо, що там в тій чортовій бочці.
