потім вони знов зачинилися. В одчиненому вікні мого кабінету — в тому самому, біля якого ми з гармашем чекали, поки розвидниться, — запони хитались від вітру. Вікно не причинялося з того самого дня. Поламані кущі були такі ж самі, як я й лишив їх тижнів чотири тому.
Трохи похитуючись, я увійшов у передпокій. Дім був порожній — я це добре почував. Килим на сходах був зібганий і полиняв у тому місці, де я сидів, прихилившись до стіни, мокрий від дощу, що захопив мене тієї ночі підчас катастрофи. На східцях видно було брудні сліди ніг гармашевих і моїх. Вони йшли до самого кабінету. Там я найшов на старому місці під селенітовим прес-пап'є на письменому столі списаний аркуш паперу — мою працю, яку я залишив на столі того дня, коли відкрутився перший циліндер. Я постояв над нею, переглянув хутко останню сторінку, машинально стежачи за своєю арґументацією: це була стаття про розвиток моральних ідей з розвитком цивілізації; останнє речення починалося пророкуванням: „Років через двісті, — писав я, — ми можемо сподіватися…“ — на цьому й урвалася моя думка. Я пригадав, що того ранку я ніяк не міг зосередити свою увагу на праці — ще й місяця не минуло з того часу, — кинув писати й побіг до газетяра купувати свій Daily Chronicle. Я згадав, як, підійшовши до хвіртки в сад, я зустрів газетяра й уважно почав слухати його химерне оповідання про „людей з Марса“.
Я зійшов униз до їдальні. Там на столі лежав хліб і зовсім уже зогнила баранина; тут же лежала й перевернута пляшка з пива — все так, як ми залишили. Хата моя спорожніла. Я зрозумів безпідставність моїх надій, що я їх так довго голубив. Але раптом сталося щось дивне.
— Непереливки! — сказав якийсь голос, — у хаті нікого нема!.. Ніхто не заходив сюди за останні десять день. Далі залишитись — це тільки марно мучити себе. Крім нас, ніхто не врятувався.
