газету за почорнілий шилінг, який випадково залишивсь у мене в кишені. Більша частина газети була порожня, але натомість єдиний її упорядчик дозволив собі маленьку розвагу, вмістивши жартівливу схему оповісток на останній сторінці. Передова стаття розповідала про особисті почуття й настрій авторові. Відділ вістей ще не організувався. Я не довідався нічого нового, крім того, що огляд механізмів марсіян за останній тиждень дав дивовижні наслідки. Автор статті, між іншим, категорично запевняв, — хоч я йому тоді не повірив, — що „секрет літання в повітрі“ найдено.
В Вотерлові я побачив уже налагоджений рух: потяги довозили публіку, що верталася додому. Перший тиск пасажирів уже минув. У вагоні, куди я сів, було мало людей; а що я не мав бажання розмовляти, то сів в окреме купе. Я сів біля вікна, склав навхрест руки і так сидів нерухомо, байдуже дивлячись на яскраво освітлені сонцем картини руїни, що проходили перед моїми очима. За головною перехресною станцією потяг перейшов на тимчасову колію. По обидва боки залізниці чорніли руїни будинків. Майже до самої Клапгамської перехресної станції Лондон мав брудний вигляд від чорного диму, не зважаючи на те, що два дні йшов рясний дощ. За Клапгамом залізниця була зруйнована. Тисячі урядовців і крамарчуків, що залишилися без посади, працювали вкупі з грабарями.
Після невеличкої зупинки потяг знову повіз нас по настеленій наспіх колії. На всьому шляху за Лондоном країна мала сумний зруйнований, надзвичайний вигляд. Найдужче постраждав Вімбелдон. Волтон завдяки своїм непошкодженим сосновим лісам, здавалося, найменше був зруйнований з усіх містечок, повз які ми проїжджали. Річки Вандел та Мола і всі малі річечки заросли червоною травою, що віддаля нагадувала щось середнє між рубаним м'ясом та шаткованою червоною капустою. Сурейські
