знову йшов до Реджент-Парку. Я заблудив серед лабіринту вулиць і, вийшовши на якийсь довгий проспект, на кінці його несподівано побачив при світлі ранішньої зорі Примрозький горб. На вершку горба, знімаючись угору до зірок в небі, що вже зблідли при ранішньому світлі, стояв третій марсіянин, так само нерухомий і мовчазний, як і інші.
Мене охопила шалена рішучість. Я рішив умерти і покінчити з усім. І не треба було навіть самому себе убивати. Я пішов з божевільною очайдушністю просто на велетня. І, коли я підійшов ближче, при світлі ранішньої зорі я побачив, що над покришкою велетня кружляє і згромаджується велика зграя чорних птахів. В ту ж мить моє серце затьохкало в моїх грудях, і я щосили кинувся бігти вперед уздовж дороги.
Сонце ще не сходило, коли, продершивсь крізь гущавину червоної трави, що вкривала всю Сен-Едмундську Терасу (для цього мені довелося по самі груди в воді перейти річечку, що бігла до водограїв в Альберт-Роді), я вийшов на сухе місце ще перед сходом сонця.
На кряжі горба видно було великі кучугури землі, що утворювали мов би величезний табор — це був останній найбільший табор марсіян, — і зза цих кучугур знімалося до неба тонке пасмо диму. На самому вершку проти небосхилу, промайнув обрис собаки і зник. Думка, що мигнула в моїй голові, ставала реальна, правдопобідна. Я не відчував страху. В мене дух захопило від хвилювання, від дикої, урочистої радости, коли я поспішав на гору до страховища, що стояло там нерухомо. З-під покришки машини звисало якесь м'яке темно-червоне шмаття, а голодні птахи рвали його своїми пазурами.
Ще хвилина — і я стояв уже на вершку земляної кучугури. Весь табор було видно, мов на долоні. Він охоплював величезний майдан. Всюди стояли якісь химерні піддашшя з купами матеріялу; по майдану без ніякого ладу
