цікавість, нетерпляче бажання дізнатися причини цього одноманітного виття були в мені дужче за все і перемагали страх. Я звернув до Парк-Роду, щоб, обійшовши парк, вийти під захист будинків до Сент-Джонського лісу і вже відтіля гаразд роздивитися на цього марсіянина, що стояв нерухомо на одному місці й невідомо чого квилив.
Ярдів за двісті до Бейкер-Стріту я почув якесь гавкання й виття собак. Назустріч мені вибіг великий псище із шматом гнилого червоного м'яса в зубах, а за ним гналася зграя голодних надвірніх собак. Передній собака звернув у бік, щоб не зустрітися зо мною, мов би боявся, що я можу відняти в нього м'ясо. Коли гавкання собак заглухло, знову, ще гостріше, стало чути десь на безлюдній дорозі, в повітрі, як і раніш нетерпляче виття — „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“
На півдорозі до станції Сент-Джонз-Вуд я наткнувся на поламану машину-робітника. Спочатку я думав, що дім упав на всю вулицю й засипав її. І тільки зійшовши на ці руїни, я із дивуванням побачив Самсона автомата: безпорадно підобгавши свої поламані залізні руки, він лежав серед руїн, що сам же й наробив. Передня частина машини розлетілася на шматки, здається, вона з усієї сили сліпо наскочила на дім і поховала себе під його руїнами.
І тут мені спало на думку: чи не тому часом це трапилося, що машина, пущена в рух, раптом опинилася без керівника? Я не мав змоги пробратись через руїни, щоб зблизька глянути на це все, а навкруги так уже посутеніло, що з цього місця не видно мені було ні крови, що заливала сидіння, ні обгризеного собаками й залишеного хребта марсіянинового.
Вельми вражений усім, що я бачив, я звернув до Примрозького горба. Віддалеки, крізь гілля дерев, я раптом побачив другого марсіянина. Він стояв у парку недалеко
