гам-Роду щось із дюжину. Все це були трупи людей, що вмерли чимало днів тому; отже, проходячи побіля них, я мусив поспішати. Всі вони були вкриті чорним попелом, що трохи зм'ягчував їхній вигляд. Двоє чи троє з них були попсовані собаками.
Там, де не було чорного попелу, місто мало до надзвичайності зовсім такий вигляд, як Сіті в неділю: крамниці позачинювано, двері в домах замкнено й позавішувано шторами; всюди тиша й безлюддя. Подекуди, як видно, завзято попрацювали грабіжники, переважно по бакалійних крамницях та льохах з вином. В одному місці я бачив розбите вікно в ювелірній крамниці, але злодієві, певно, хтось помішав, бо на пішоході валялося кілька золотих ланцюжків та годинників. Я, звичайно, не нахилився, щоб їх забрати. Трохи далі на порозі одного дому сиділа, якось дивно похилившись, жінка, подібна до купи ганчірок. Праву руку, що звисала через коліно, порізано, і кров забруднила її полинялу темну спідницю. На пішоході біля неї стояла калюжа шампанського, що виллялася з розбитої фляшки; жінка, здавалося, спала, а насправді була мертва.
Щодалі я посувався до осередку Лондона, то тиша ставала ще глибша. Але це була не тиша смерти, а радше напружене чекання її. Щохвилини руйнацька рука, яка доторкнулася північно-західніх околиць столиці й знищила Ілінг, Кілбурн, могла доторкнутися й цих будинків, обернувши їх у спопелілу руїну. Це було покинуте і віддане на загибіль місто.
На вулицях південного Кенсінґтону не було ні чорного попелу, ні трупів. Тут я вперше почув дивний крик. Звуки спочатку не дуже голосні, якось непомітно пройшли в мою свідомість. Це був не то плач, не то виття, — чергування двох тужливих нот: „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла! Поки я йшов вулицями, — з півдня на північ, — квиління ставало голосніше, а, коли я звернув у бік, доми
