не поспішаючись. А, крім того, я помітив, що він уже тепер не говорив, що він сам особисто захопить бойову машину й буде битися на ній.
Через деякий час ми з даху злізли подалися знов до льоху. Ні я, ані він не мали бажання далі провадити розпочату працю; отож, коли він натякнув, що слід трохи підснідати, я не заперечував. Він раптом зробився надзвичайно щедрий і заходився частувати мене; а коли ми поснідали, він вийшов і вернувся з пуделком пречудових цигар. Ми закурили, й тут уже його оптимізм розгулявся у всю широчінь. Зустріч свою зі мною він охоче тлумачив, як надто велику подію.
— А знаєте, в льоху є шампанське, — сказав він.
— Можна гаразд працювати й з бургундським вином, — сказав я.
— Е, ні! сьогодні я господар. Шампанського! Адже перед нами — о, лихо — яка тяжка праця! Треба тільки трохи відпочити й набратися сили. Гляньте, які мозолі я натер на руках!
Попоївши, він почав настоювати на тому, щоб пограти в карти — через те, що в нього сьогодні мов би свято. Він навчив мене нової гри: ми поділили Лондон поміж собою — він узяв північну частину, я південну, — і грали на міські парафії. Хоч якою кумедною і дурною ця гра може здатися тверезому читачеві, — і в цьому він матиме рацію, — я все ж знайшов цю гру в карти, також і інші гри, що ми спробували, надзвичайно цікавими і це мені видається нині прямо як щось знаменне.
Дивно якось збудований людський розум! Тимчасом як людськості загрожувало цілковите знищення або ганебна неволя, коли для себе особисто ми не могли сподіватися ні на що інше, крім жахливої смерти, — ми спокійно сиділи й з захопленням стежили, в які комбінації укладаються на столі шматочки кольорового картону! Ми з приємністю грали в „джокер“, потім він вивчив мене
