проходи до проточних риштаків. А підземні залізниці? А тунелі!?.. Ну, а що? Ви починаєте розуміти?.. Ми згуртуємо ватагу — розумних метких людей, міцних тілом і душею. Ми прийматимемо до себе на вибір — покидьків нам не треба. Кволих — просто проганятимемо.
— Так, як ото ви хотіли зробити зо мною?
— Але ж я почав з вами перш за все розмову. Хіба не так?
— Ну, гаразд, не будемо зза цього сваритися. Говоріть далі.
— Ті, що залишаться, мусять коритися дисципліні. Жінок, здорових тілом, і розумних робітниць нам теж треба. Потрібні матері й виховательки, але тільки не сантиментальні панії, з їхніми фиґлями-миґлями й палкими очима. Дурнуватих і кволих нам не треба. Життя знов стане полем боротьби і все непотрібне, шкідливе, що лише зайвий тягар у житті, має вмерти. Вони повинні вимерти. Вони повинні самі захотіти вмерти. Це просто злочинство, нарешті, жити й псувати породу! Вони не можуть бути щасливі. Крім того, смерть і не така вже жахлива: це тхори-боягузи роблять смерть жахливу. Отже, ми будемо гуртуватися в безпечних місцях. Наш осередок буде Лондон. Ми стежитимемо за марсіянами: коли побачимо, що їх близько нема, ну й виповземо на свіже повітря. Іноді можна буде подихати свіжим повітрям і в крокет пограти.
Отак ми й урятуємо людську породу. Що? Хіба, на вашу думку цього зробити не можна? Та забезпечити існування людської породи — це ще не все. Це б визначало лише перетворитись у диких щурів. Найважливіше — це зберегти наші знання та ще більше розвинути їх. От за це мусять взятися такі, як ви. У нас є книги, моделі. Треба під землею побудувати схованки, куди ми й перенесемо всі книги, — не романи й віршовану нісенітницю, а наукові книжки. Тут же на перше місце мусите стати ви, вчені
