Мене подолало його глибоке переконання.
— Але я бажав би побачити, як вони впораються зі мною! Нехай лише спробують!
І він замовк, суворо замислившись.
Я сидів мовчки, обмірковуючи те, що він сказав. Я не міг нічого знайти, щоб заперечити. Ще недавно, до приходу марсіян, нікому й у голову не могло прийти хоч якесь вагання щодо моєї розумової переваги над цією людиною: я — досвідчений, відомий письменник на філософські теми, а він — звичайний салдат. А проте він уже формулував твердження, в яких я ледве починав розбиратися!..
— Що ж, на вашу думку, треба робити? Який у вас план? — запитав я його.
Він якийсь час мовчав, певно обмірковуючи справу, а потім відповів:
— Ну, гаразд, я вам скажу… Що робити, питаєте ви? Треба вигадати такі умови життя, щоб до певної міри почувати себе безпечно, щоб можна було жити, розплоджуватися, виховувати дітей… Чекайте: зараз я вам докладніше з'ясую, що, на мою думку, треба робити. Я кажу не про приручених людей. З тими буде те, що взагалі буває із свійськими тваринами: через кілька поколінь вони перетворяться в добре відгодоване й убоге на розум сміття.
— Годі від них сподіватися чогось… Нам же, хто лишився на волі, загрожує єдина небезпека — здичавіти й обернутися в особливий ґатунок пацюків. Ви запитаєте, де ми будемо жити? Під землею. І я вже придумав де, — в підземних риштаках. Під Лондоном їх прокладено кілька миль. Спочатку, звичайно, буде тяжко звикати жити серед бруду. Але випаде гарненький дощ і весь бруд вимиє. Не забувайте: адже Лондон спорожнів. Головні риштаки такі великі, що повітря на всіх вистачить. А, крім того, ще є льохи, склепи, печери; з них можна прокопати
