а у вас уже зовсім посивіло волосся! — Він раптом озирнувся. — Ні, нічого нема, це ворона, я злякався її тіні… Тут, знаєте, занадто видне місце. Ходім, краще, он там сядемо під кущами й поговоримо.
— Давно ви бачили марсіян? — спитав я його. — З того часу, як я виліз із ями…
Він спинив мене:
— Вони пішли до Лондону. Там тепер, мабуть, їхній головний табір. Щоночі, он у той бік, біля Гамстеду, все небо мигтить від їхнього вогню, мов би там було якесь велике місто… Іноді на тлі заграви від їхніх огнів буває видно, як рухаються їхні тіні. Вдень одначе нічого не видно. Ну, а зблизька я їх не бачу, — він порахував на пучках, — ось уже п'ять днів минає. Правда, один раз бачив двох на Гамерсмитському шляху, коли вони тягли щось дуже величеньке. А днів три тому, вночі, — він трохи помовчав і загадково якось почав говорити далі, — було щось нове: так само було велике освітлення, але щось літало в повітрі. Вони збудували апарат для літання і тепер, гадаю, вчаться літати.
Я зупинився на четвереньках, бо ми в цей час саме повзли в кущах:
— Вчились літати?!
— Так, літати, — повторив він.
Я доповз до великого розлогого куща й сів.
— Коли це правда, — загинуло все людство! — сказав я. — Коли вони навчаться літати, вони облітають всю Землю й тоді…
Він хитнув головою.
— Неодмінно. Але… нам з вами тут, проте, стане легше. А крім того… — Він глянув на мене. — Хіба ви думаєте, що людство ще не загинуло? Я давно переконався. Нас подолано. Нас розбито.
Я з жахом дивився на нього. Як це не дивно, але мені на думку не спадав цей факт; і коли він його висловив,
