— Стій! — закричав чоловік той, коли я наблизився до нього ярдів на десять.
Я зупинився і задумався, спостерігаючи його.
— Відкіля ви йдете? — запитав він хрипким голосом.
Я стояв якийсь час мовчки, придивляючись до цієї людини, а потім відповів:
— Я йду з Мортлейку. Я сидів у зруйнованому домі, біля ями, куди впав циліндер із марсіянами. Потім я виліз і втік.
— Тут вам нема чим поживитися, — сказав він. — Це моя земля. Он від того горба до річки, в цей бік до Клапгаму і в той бік аж до вигону — це все моє. Тут може прохарчуватися лише одна людина. Ви куди йдете?
Я неохоче відповів:
— Та я ще й сам не знаю. Я просидів серед руїн тринадцять чи чотирнадцять днів. Мене засипало уламками будинку. Я не знаю, що сталося в ці дні.
Він із недовір'ям подивився на мене. Раптом він здригнув і на обличчі з'явився якийсь дивний вираз.
— Я й не думаю тут залишатися, — говорив я далі. — Певно, я піду до Ледергеду, бо там я залишив свою жінку.
Він підійшов до мене ближче.
— Так це ви — із Вейбріджу! Вас отже не вбито в Вейбріджу?
Тепер тільки я впізнав його.
— А ви, здається, той самий гармаш, що заліз до мене в сад?
— Нам із вами пощастило, — сказав він. — Ми щасливі. Але хто б міг подумати, що це ви!
Він подав мені руку, ми привіталися.
— Я ховався від них у дренажному рові… Та й не всіх вони вбивають, — говорив він. — Ну, а коли вони пішли, я помандрував до Волтону полями, навпростець… Ого-го! Адже ще й п'ятнадцяти днів, здається, не минуло
