відтіля; але мені здавалося, що я там якось дізнаюся, куди тікав народ із Сорею. Я знав, я почував, що мені треба обов'язково найти мою жінку, серце моє боліло, моя душа летіла до неї, до людського суспільства, але в мене не було яскравого уявлення, де й коли їх я можу найти. Тепер лише я гаразд зрозумів свою самотність; від самого того місця, відкіля я вийшов, на протязі всієї довгої дороги, що спочатку йшла між деревами й кущами, а потім виходила у чисте поле, аж до Вімбелдонського вигону я не здибав ні душі.
На всьому цьому широченному просторі ніде не було видно червоної трави: всюди ріс яловець та подекуди на галявинах видно було дрік. Я не без особливого жаху проходив краєм поля, озираючись навкруги. Але ось зійшло сонце, і все навкруги сповнилося світлом і життям. В одній влоговинці під деревами, куди збігала вода, метушився цілий табун жаб. Я зупинився, щоб поглянути на них. Скільки радощів життя в цих маленьких істотах! Яка рішучість жити, щоб там не було! Тут було чого повчитись…
Раптом я відчув, що за мною хтось слідкує — це несвідоме чуття гаразд знайоме всякому; я оглянувся й побачив, що в кущах повзе щось велике. Я зупинився, пильно придивляючись, потім пішов наперед. Тоді невідома істота схопилася на ноги й обернулася на людину, з шаблею на боці. Я пішов просто до людини повільним кроком; вона стояла мовчки й дивилася на мене.
Підійшовши ближче, я помітив, що цей чоловік не гірш за мене обляпаний болотом. У нього був такий вигляд, мов його проволокли по риштоках. На одежі видно було зелені плями, мов від намулу, із шматками зашкарублої землі, а подекуди вимащено вугіллям. Чорні пасма волосся звисали на очі; вздовж усієї щоки й підборіддя йшов червоний шрам; смугляве обличчя так змарніло й було таке брудне, що я довго не пізнавав його.
