душа отупіла А тепер, — певне, тому, що я трохи попоїв, — мозок мій прояснився, і я почав як слід думати.
Навколо трьох головних пунктів моталися мої думки: це — вбивство вікарія, питання про теперішнє місце перебування марсіян та доля моєї жінки. Перше не викликало в душі моїй ні жаху, ні муки каяття. Я вважав цю справу за сумну подію, що назавжди залишила важкий спогад, — та й годі. Сумління мене не турбувало: невблагана доля змусила мене те зробити. Я бачив, як ціла низка незалежних від мене обставин пхала мене на той вчинок, я мусив дійти його. Та хоч докорів сумління я не відчував, проте в пам'яті настирливо вставала та сама картина і не давала мені спокою. Серед тиші ночі, з почуттям близької присутности чогось невиразного, як це іноді буває серед темряви й тиші, я ставив себе на допит і сам себе гудив за цю хвилину гніву. Я пригадав від слова до слова всю нашу розмову, від тієї хвилини коли я побачив його схиленого надо мною на лузі під огорожею. Я пригадав, як він, не звертаючи уваги на мої благання принести води, показав мені дим і полум'я, що охоплювало руїни Вейбріджу. Ми не могли стати за товаришів, лиха доля поглумилася над нами, звівши нас докупи. Коли б я тільки міг це передбачити, я покинув би його в Галіфорді. Але я не передбачав, а злочинець лише той, що передбачає злочин і все таки зробить. Я розповідаю це, як воно було, як і все те, що кажу. Свідків не було: я міг би й промовчати; але я розповів усе, і нехай читач сам зробить висновок.
А коли я прогнав од себе цю картину розплатаного трупу, передо мною стало питання про марсіян, і далі — про долю моєї жінки. В мене не було жадних відомостей про марсіян, щоб можна відповісти на перше питання; я міг гадати що хотів.
На превеликий жаль, і на друге питання я не міг відповісти більше, ніж і на перше.
