Нарешті підбадьорений тишею, я виглянув надвір. Крім зграї ворон, що билися над кістяками людей, яких пожерли марсіяни, в ямі не було ані одної живої істоти.
Я глянув в один бік, в другий — і не йняв віри своїм очам! Вся машинерія десь зникла. Коли не рахувати високої купи зеленувато-синього пороху в одному кутку, кількох штаб алюмінію в другому, та ще цієї зграї чорних птахів, що клювали трупи людей, — передо мною була звичайнісінька кругла порожня яма в піску.
Розгорнувши червону траву, я повагом проліз крізь щілину й став на купу сміття. Тепер я міг бачити у всіх напрямках далеко навкруги всю місцевість, крім півночі позад мене. Ніде не видно було марсіян ані навіть ніяких ознак їхньої присутности. Просто під ногами в мене була яма, але, пройшовши трохи вбік, можна було легко злізти по схилу на вершину руїни й таким чином вибратися з полону. Настала слушна хвилина визволення.
Я почав тремтіти. Кілька хвилин я вагався; потім, весь охоплений хвилею розпучливої відваги, з страшенним тремтінням у серці, я виліз на верх купи землі, що під нею мене було так довго поховано.
Я глянув навкруги знову. На півночі теж не видно було жадних ознак марсіян.
Коли востаннє я бачив цю частину Шина в дневному освітленні, поперед мене була кривуляста вулиця з гарненькими білими й червоними будиночками, рясно пересічена тінистими деревами.
Тепер я стояв на руйновищі, — на купах цегли, ґравію та глини, що геть чисто заросли якимись червоними, подібними на кактус, рослинами, заввишки мені по коліна, і навколо ніяких найменших ознак якоїбудь земної рослинности, що могли б змагатися з цією червоною фльорою. Ближчі до мене дерева стояли мертві, почорнілі, без листя, але трохи далі довгі вусики червоних паростків обкручувалися навколо ще живих стовбурів.
