схопив щось, — я вже думав, що він ухопив мене! — І, здавалося, пішов знову з вугільні. Але певности такої ще довго в мене не було. Очевидно, марсіянин узяв шматок вугілля роздивитися.
Я скористався нагодою щоб розігнутися трохи, бо в мене отерпли руки й ноги, і прислухався. Я пошепки проказував найпалкіші молитви за порятунок.
Аж ось ізнов, помалу, обережно, воно поповзло просто до мене. Ближче… ближче… Ось воно брязкотить та дряпає по стінах і по меблях…
Я вже загубив був усяку надію на порятунок, коли він раптом з голосним стуком ударив по дверях до льоху і зачинив їх. Я чув, як воно нишпорило в коморі для харчів, як там брязкотіли бляшанки з бісквітами, як брязнула розбившись, пляшка. Потім знов важкий удар у двері хижі — і знов тиша, яка своєю таємницею здавалася мені без кінця-краю довга.
Чи пішло, чи ні? Нарешті, я переконався, що пішло.
Воно вже не верталося більше, але ввесь той десятий день я пролежав у вугільній хижі, серед майже абсолютного мороку, закопавшись у вугілля й дрова, не наважуючись вилізти навіть напитись води, хоч гинув від спраги. Лише на одинадцятий день наважився я вилізти із свого притулку.
