важке тіло, — я добре знав яке, — посунулося по підлозі через кухню до пролому в стіні. Мов якась непереможна сила потягнула мене глянути, що там робиться, — я підповз до дверей і зазирнув. На тлі прозорої, освітленої від сонця трикутної щілини я побачив марсіянина на його машині. Притягнувши до себе тіло вікарія, він уважно оглядав його голову. Я зразу ж подумав, що він по знаку від мого удару сокирою неодмінно догадається, що в будинку є ще інша людина.
Я вліз назад до комірки і далі до вугляного льоху, зачинив за собою двері, зашився в куток між купою вугілля й дров і, як можна тихше, почав обгортати себе вугіллям. Щохвилини я зупинявся, щоб послухати, чи не просунулася знов у щілину рука машини-робітника.
Зненацька почувся знову глухий металевий брязкіт. Я стежив по цьому брязкоту, як полапок, намацуючи дорогу, помалу посувався по всій кухні. Ось він уже близько — в комірці, як мені здавалося. Я подумав: може воно до мене не дістане? Може його полапок, у нього не такий довгий? Я щиро молився. Злегенька дряпаючи, полапок слизнув по дверцях від льоху. Мені здалося, що минули століття — так напружена була моя увага. Потім я почув, як дверцята обмацує полапок. Це він шукав клямку: він найшов дверці! Марсіяни розуміють, що таке дверці!
Хвилину він морочився над клямкою, а потім дверці відхилилися.
Кріз темряву мені було видко її — цю химерну річ, цей полапок, що був подібний до слонової рулі. Погойдуючись ця руля посувалася до мене, обмацуючи стіни, дрова, вугілля і стелю, — мов чорний хробак, коли він їжиться й вимахує своєю сліпою головою.
Один раз він навіть доторкнувся до підошви мого чобота. Я готовий був скрикнути. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. Потім стало тихо. Можна було подумати, що він пішов геть. Раптом, з голосним стуком, він
