попекти свої руки від розпаленого металу. Тут він постояв кілька хвилин, вагаючись, потім повернув, видряпався з ями й з усіх ніг метнувся бігти до Вокінґу. Тоді, мабуть, було вже десь близько шостої години ранку. Він зустрів фурмана й силкувався втокмачити цю подію йому в голову, але його оповідання й зовнішній вигляд були так дикі — його капелюх звалився в ямі, — що той озирнувся і погнав коней уперед.
Так саме не мав він успіху й у служки, що якраз цієї хвилини відчиняв двері в шинку біля Горсельського мосту. Слуга прийняв його за сновиду, що втік, і зробив невдалу спробу зачинити його в коморі. Це трохи витверезило Оґілві, і коли він побачив Гендерсона, лондонського журналіста, що саме тоді працював у своєму садку, то вже спокійно покликав його через паркан і почав оповідати.
— Гендерсоне! — покликав він, — ви бачили цеї ночі оте падіння зорі?
— Ну, а що? — сказав Гендерсон.
— Вона тепер тут на Горсельському вигоні.
— Чорт побери! — скрикнув той. — Небесний метеорит! Це дуже цікаво.
— Але це щось більше за метеорит. Це циліндер, штучний циліндер, мій друже! І всередині щось є.
Гендерсон випростався й остовпів із своєю лопатою в руці.
— Що таке? — спитав знову, бо був трохи глухий на одне вухо.
Оґілві розповів усе, що бачив. Гендерсон з хвилину подумав, доки збагнув. Потім відкинув лопату і, схопивши свою камізольку, вискочив на дорогу. Обидва вони тої самої хвилі поспішили в поле і знайшли, що циліндер все лежав у тому ж стані. Але тепер звуки всередині припинилися, а між вершком і тулубом циліндра з'явилася тонка смуга блискучого металу. Крізь щілину входило або виходило повітря з тонким шипінням.
